Мисливці за капіталом

З відчайдушним стоном Клочков внісся в бухгалтерію. Доводи про те, що грошей немає та від безумного голоду він не зможе належним чином працювати, виявилися марними в холодних очах головбуха.

— І що мені з того, що ви розтрачаєте більше, ніж належить? — обурився головбух.

— Як і що? Я ж буду недоїдати!

— Позичте у Ворончука, — тихо прошепотів головбух. – У нього всі позичають.

— Ворончук — безумець, — констатував Клочков.

Через хвилину Ворончук був розшуканий у своєму ж кабінеті.

— І що мені з того, що ви розтрачаєте більше, ніж належить? — обурився Ворончук.

— Як і що? — напирав Клочков. — Ви ж усім позичаєте! Чим я гірший за інших?

Свідчення про те, що Клочков нічим не гірший за решту членів товариства, здалися Ворончуку цілком справедливими.

Свинцевих повік не стуляли кримінальні елементи. На кону майорів квиток у каюту першого класу міжконтинентального морського лайнера з блискучими перилами та кришталевими бенкетними залами. Втратити заповітний шанс, піддавшись сонному Морфею, Степан вважав проявом лінивого марнотратства та кричущої халатності.

Нарешті доленосний час настав. Птіцин йшов першим. Прийомні діти, як шнурки, плелися слідом. Ватною рукою командор відхилив скрипучі двері та ніжно виглянув у довгий коридор. Тускле алюмінієве світло кидало макаронні промені на його медальний профіль. Степан нагострив вуха і завмер у неприродній позі. У нічній гробовій тиші розливалася оксамитова, стрімко наростаюча, божественна мелодія, яку він вичікував уже третю годину. Зінаїда Сигізмундівна хропіла, як імператор.

Пурхаючи, наче невагомий метелик по квітучим лугам, Степан прошмигнув до небесних дверей. Ключ проліз у вузьку щілину, ручка пішла вниз, двері відійшли назад. Дубова скриня, скована залізом і скріплена навісним замком, зустріла його, як одинока принцеса, без крику і лежачи на боку.

Кожен новий директор – в силу делікатних особливостей свого шкурного характеру – не міг стерпіти збиткової легальності трудових стандартів і в стислі строки різко міняв м’яке крісло керівника на жорстку лаву підсудних.

Довше всіх протримався Какаєв Олексій Іванович — перший з директорів. З плином року алчної служби хитромудрий Какаєв зумів ще три нелегкі місяці укриватися від правосуддя в селі Мала нора, нарядившись в одиноку бабусю. І якби не принципова потреба ходити по нужді в повному вертикальному положенні, Олексій Іванович міг би з легкістю зустріти зрілу старість у бабиному сарафані.

— Слабка п’ятка, — толкували ахіллесівці. — В сортирі проколовся.

На блідому лиці носія науки та пропаганди ледь помітно лежало пристрасне бажання, яке дозволило б йому вгамувати муки реальності, відростити крила надії, вознестися над складнощами побуту і поглянути на світ очима всезнаючої людини.

— Випити хочете, — безальтернативно ствердив Птіцин.

Кіндрат Іванович заглянув у вічі діловій людині та з достоїнством, притаманним одним лише доцентам, кумулятивно опустив зіниці вниз орбіт.

Розпочався суд. Першим заслухали чесного та бідного прокурора. Леонід Леонідович Чесноправий високодумно сидів на твердій лавці і в гордій німоті мовчанки виношував грядуще слово. Суддя подав йому знак рукою. Прокурор легко, як чайка, змахнув свіжими рукавами й виклав на стола десять томів кримінальної справи. Зал ахнув.

— Обвинувачений винен! — дзвінко крикнув прокурор і в захоплюючих подробицях пролепетав ажурні деталі задокументованих гріхів.

Учасники процесу ковтали кожне слово, як солодку мантру. Слабкі до пристрастей жінки порозкривали фігурні роти. Недіючий інженер тихо схлипнув у бухгалтерське плече Аркадія. Левін дивився на судову сцену, як грудне дитя, круглими очима. Клочков вертівся і шептав «безумець», а Мотиль тікав із зали суду в приступі тяжкої тривоги.

Через півтори години Чесноправий вшосте присягнувся, що обвинувачений безбожно винен, і обезсилено звалився на дубову лавку. Дами томно зітхнули, а Клочков голосно крикнув:

— Безумець!

На Василя оглянувся весь зал. Клочков небувало присоромився та ткнув пальцем у клітку з обвинуваченим, заявивши, що безумцем він вважає саме його. Кришталево чесний, а від того й непристойно бідний прокурор — Леонід Леонідович Чесноправий полегшено здихнув на твердій лавці.

Рівно о сьомій тридцять заступник керівника відділу акціонерного товариства «Ахіллес» Валентин Петрович Плющ лежав у теплому ліжку та задавав собі фундаментальне питання:

— Невже така прекрасна людина, як я, маю щодня ходити на роботу? З якого дива?

У цей світлий момент, коли яйцем блищало сонце, а за вікном співали горобці, Валентин Петрович, як ніхто, усвідомлював величну трагедію трудової людини. Він міг гармонійно покоїтися на домашньому дивані, читати свіжу газету, розмірковувати про віртуозне космічне майбутнє і закушувати бутербродом з ковбасою. Він міг багато. Крім одного. Він не міг без грошей купити ковбасу, відрізати шматок і перекласти її на хліб.

— Така прекрасна людина, — скривджено протягнув Плющ. — І все життя працювати!

Висоті таланту Курочки позаздрив би сам Дієго Веласкес, коли виводив округлі боки в оголеної Венери. Величний Леонардо да Вінчі, чіпляючи летючу посмішку загадковій Мона Лізі. Молодий геній Мікеланджело, витесуючи з міцного граніту Діву Марію та навіть безумний Ван Гог, окреслюючи пензлем контрастні круговерті по нічному полотну. Золоті руки величних митців усіх часів і народів дрижали б від кволості, безсилля і страху, підписуючи сфальшовані папери, які лягали на стіл директору радгоспу. Але не дрижали руки в Кузьми Івановича! Потрібні йому цифри в офіційних звітах він малював твердою рукою.

На початку тернистого шляху держслужбовця Слива випадково розкрив у собі ще один неоціненний дар, який напряму вплинув на його майбутній достаток. Амвросій Іванович віртуозно привласнював державні кошти.

Він крав по понеділках, по вівторках, іноді по середах, але частіше по п’ятницям і четвергам. По суботах Слива також крав, із принципу, беручи відгул лише раз на тиждень.

В безжурний ясний ранок Семен лежав на дубовій гілці та згадував дитинство. Змалку йому читали казки. Він зростав у хронічному страху. У кожній казці розігрувалася трагедія.

Життєрадісного колобка всі хотіли з’їсти. До неповнолітніх козенят увірвалися в рідний дім і проковтнули живцем. Вовку розпороли живота, а дід на старості років почав говорити з рибами. У маленькому світі Семена творився маленький жах, у результаті чого він ридав і мочився в постіль. Йому здавалося, що і його ковтне сірий вовк, украде безсовісна лисиця, йому роздеруть живота або живцем зварять у чавунному казані. З моторошними думками Семен заснув на дубовій гілці.

— Друзі мої! – стальними руками обійняв їх за голодні талії пророк. — Я поведу вас у нове, краще життя. Туди, де ви раніше ніколи не були. Де райські земні дні прийдуть на зміну повсякденним злидням. Де ллються золотисті водоспади і  впадають у діамантові ріки. Де ігристе вино «Moёt & Chandon» наповнює кришталеві келихи та розкішні міледі купаються в тонких шовках, а вас везе до них особистий шофер із блискучими, як латунь, бритими щоками.

На краю горизонту, як смалець на бутерброді, тонкою лінією блистів силует корабля. Степан проводжав його поглядом невтілених надій. 

— Ми крихітні люди, — звернувся Птіцин до кримінальних елементів. — Невидимі для таких світил, як сонце. Воно дає нам життя, до якого йому ж власне немає ніякого діла. І смішно, і страшно одночасно. Ось не стане вас завтра, Сімон, і нічого не зміниться. Сонце продовжить так само світити з голубого небосхилу. Ми з Геною кинемося кожен по своєму маршруту, а ви залишитеся гнити на глибині двох метрів, і про вас, як про дрібного злодія і, за сумісництвом, голодранця, згадаю тільки я і Гена.

Перспектива гнити на глибині двох метрів не тішила Зайцева. Світла пам’ять про нього в головах двох злодіїв його також не надихала.

Грошові знаки Кіндрат Мотиль визнавав єдиними в світі витворами мистецтва. Округлі арабські цифри, чесні очі малознайомих людей та пейзажі незвіданої архітектури пристрасно приковували його сором’язливий погляд і збуджували в душі творчі пориви.

Мотиль полюбив банкноти материнським почуттям, на 43-му році життя відкопавши у собі унікальну здібність, яка дозволила йому малювати гідні трійки, достойні п’ятірки та чарівні червонці. Нічим не відмінні від решти грошових одиниць, які хаотично оберталися у змішаному вжитку.

Комерційним ремеслом Мотиль промишляв у двокімнатній квартирі, на першому поверсі цегляного триповерхового будинку. Художня майстерня талановитої людини була напрочуд скромних розмірів, як для величини того безцінного вкладу у власний добробут, який вона приносила. Завдяки водостійким фарбам і безсонним ночам, повністю покривалися всі сімейні трати, стрімко видавлюючи Мотиля з піжонського пролетарського класу в клас дрібної буржуазії.

Наговоривши вдосталь про високі матерії, Піцин вирішив кінчати з сухою філософією і стрімко впасти до грішних справ земних.

— Гузель моя, — проспівав Степан. — Не скупіться на любов сьогодні, завтра може і не бути. Ви молода і прекрасна. Я холостий і …..

Соня здійняла смолисті брови, стисла мандаринові губи й голосом пристойної жінки, якій щойно намагалися продати рваний сарафан, спинила стрімкий перехід від безневинної філософії до грішних справ земних.

— Говорили про надію, біблейські муки, а самі…

Накинувши малинові черевики на пісочні п’яти, вона залишила гарячого філософа наодинці з вічним небом, синім морем і жовтим піском.

— У цих грудях б’ється кінське серце! — крикнув їй у слід Степан.

Хоча в грудях його бився далеко не конячий орган. Його серце нічим не відрізнялося від сердець африканців і європейців, індусів і іудеїв, капіталістів і соціалістів. Воно було того ж розміру і билося з однаковою частотою.  

— М… да, — протягнув філософ з конячим серцем. — Капіталістичний вік. На одному романтизмі щастя не збудуєш. Потрібен стартовий капітал.

Не отримавши обіцяного окладу, який хамськи затримували вже четвертий місяць, секретар вилаявся диким матом та обурився на чинний порядок. В обідню перерву він холоднокровно ступив у приймальню голови суду. Лита статуя беззахисно ховалася в кутку кабінету, наче свідок тяжкого злочину, прикрившись тонким листком папороті. При очевидцях Мамукін схопив Феміду за холодну руку й поволік у коридор. Народні засідателі широко порозкривали роти, але вагомих аргументів не знайшли і не змогли відговорити Мамукіна звільнити заручницю.

Бідний секретар тягнув здобич вузьким коридором, наче голодний макензійський вовк алеутським архіпелагом.

Коли шум і галас учасників процесу злилися в однотонний свинцевий звук, коричневі двері затряслися і на поріг ступив секретар Мамукін. Перед ним лежав бездомний. Мамукін заревів, як слон.

— Суд іде! Вставай, бродяго! — і переступив незацікавленого учасника судового процесу.

Твердою ходою Мамукін йшов крізь ешелонний натовп і вів за собою суддю. Потерпілі розсипалися перед служителями Феміди, наче води Червоного моря перед благословенним Мойсеєм.